По кому ми справді плачемо?
Чи по тих, кого більше ніколи не побачимо
Чи по сОбі? По власних докорах сумління,
Щоб не перейшло на дальші покоління?
По ніколи не сказаних чи вчасно не доказаних
Словах писаних і неписаних,
По півпоглядах і півусмішках,
По недопитій радості чи переїдженій печалі?
Ми всі колись стрінемось на тому ж причалі
І пришвартуємо хто що...
Кам’яне серце, скреслу совість, душу,
Скажи собі — я нічого не мушу,
Але якщо хочу, то знайду час і бажання
На ті ж півпогляду, півусмішки,
На слово чи навіть жменю слів...
Щоб коли побачимося у тій гавані,
Ти не відвернувся/відвернулась в інший бік,
Бо там мить — як рік, а рік — як мить.
І коли всередині вкотре защемить,
Май сміливість сказати правду собІ,
Бо наш човен постійно пливе по воді
У пошуках причалу...
("Вихід з печери")
