Шепотіла змія, шепотіла й шипіла, шипіла:
Я ж тебе, Україно, так легко колись роззбро-їла…
І роками твій мозок і серце й нутро виїдала.
А тепер добиваю ще й тим, що у тебе ж забрала.
Шепотіла, шипіла змія і хрипіла… хрипіла...
Біля тіла змії Україна-мангуста присіла.
Перевірила лиш, що холодна змія й нерухома,
І заплакала з радості, болю й пекельної втоми.
