Воїн у лісі зустрів дівчи́ну. Закутана густо в чорну хустину. Ще й клунок стискає вона під пахвою. Запитує втомлено сивий воїн — Чия же ти будеш, з якого села? Дівчи́на голосить — Чиясь та й була, Бо поки я жила, то доти я бу́ла, Аж доки війна мене в смерть одягнула. Як тільки сказала — спадає хустина, Й стоїть на снігу безголова дівчи́на, Що голову власну у клунку тримає, А та голова ще й говорить-співає: Убивці прийшли та що бачили — жали, І долі зрізали, й пшеницю нам крали... Сестрички, рушайте хутенько зі мною, Настав час і нам приєднатись до бою! Раптово нізвідки хустини з’явились І з криком на північ та схід розлетілись, А сивий сапер рушив вглиб України — Там замість озимих засіяно міни. За кожну із мін ці хустини, мов круки, Вкладатимуть ворога ноги та руки У клунки, що потім плисти́муть рікою, Вода у якій скоро стане мертво́ю. (06/08.12.2022)
