А ми й самі не знаємо достоту
себе й загадок в кожному із нас
Приміром, ось, вже сонний час
і ти лягаєш чемно рахувати
овець, щоб начебто чим швидше вкластись спати,
і навіть у той раз
Твоя фантазія готова до стрибка
нашвидкуруч, наперекір, без парашута,
і до приземлення в ставок без дна,
а що як в нім замість води — отрута?
Не впевнений, що це лише фантазія без меж?
Я теж...
Рахуєш вівці
Й тут одна спинилась,
Та обернулась, кадр за кадром, до мурах,
як Мона Ліза - майже-не-всміхнулась,
здригаєшся, навшпиньки прокрадаєшся крізь страх,
Відкритим ротом імітуєш розпач,
Бо крик в горлянці якорем застряг
і бачиш, ця вівця — вона вся чорна
Ба — більше — та ж на ній твоє лице,
і сукня бабці, й дідусЕва скрипка.
Мішаються в уяві колобок і ріпка,
Гукають безколІрні вівці — де яйце-райце?!!
Ну як,
Напівдрімаєш
чи напівживеш?
а на потилиці шепоче і регоче
маленький кат, сидить та гострить меч
(бо лицарем в дитинстві мріяв стати)
і каже - відрубаю шию-гілку,
бо чорная сидить вівця
на нашім дереві,
а споконвіку
на нім лиш білі випасав цей рід.
Дрижиш, та все ж здираєш ката.
І раптом бачиш — ось старенька хата,
а на порозі прадід, його баба й дід...
Оточують тебе півколом тіні,
торкаються твогО чола і носа,
І серед них трима овечку сіру
Старенька жінка, зігнута і боса...
Прокинешся і раптом зрозумієш
все те, що в сні повІдали вони -
Нас зв’язано і з чорної і з білої вовнИ.
("Вихід з печери")
