(присвячую всім, непочутим за життя)
У цьому світі вочевидь потрібно вмерти,
щоб тебе можливо зауважили,
Бо живі -
вони існують та снуЮть.
Хто куди.
Хто як.
А опісля -
Іноді
відсутність таланту
припідноситься до напівгеніальності,
А про генія скажуть -
ми ж завжди знали...
підтримували...
Що саме?
Хіба ешафот,
на якому його/її ж і страчено...
Руку ката, яка дрижала...
Подушку, що закрила обличчя...
МабУть такі вже в нас звичай і звичка.
А він/вона
невпинно повзе із флягою власних ідей
крізь джунглі облуди, білі плями на карті, пустелю,
крізь білу ніч і чорний день,
зневажені талант і вміння,
Аж фата-моргана визнання заглушить говіння
і не почутий ніким монолог...
Одне лишається беззаперечним -
Десь там, де
Мендель серед пагонів знайде горох,
зачинять Кафка з Ґреґором вікно,
Жука у золоті сховає Едгар По
і пензлем вухо домалює сам Ван Гог...
Їх всіх напевно вислухає Бог.
(“Вихід з печери”)
