Леліяна роками кривда,
Годований на власній крові біль –
Ти мій, ти з покоління в покоління мій!
Іду у бій, зціпивши зуби,
Хоча серпи та молоти й тризуби
Ступіли, тріснули, надщербились, втекли.
Імен, по-батькові та прізвищ-прізвиськ
Граніт приймав й прийматиме не раз…
Хто ти в житті оцьому був чи будеш –
Сапфір? Рубін? Смарагд? Топаз?
Чи може кинеш щебенем в облуду
І в цю леліяну роками кривду,
І в біль, давно не мій, не твій, нічий…
Прикриті забобонами думки,
Де недосказане з побаченим не мною.
І де нащадок, несучи старі гріхи,
Повзе до найстрашнішої війни — з собою.
(„Вихід з печери”)
